***

Розчахнуло навпіл не грімницею — зимна байдужість​
Розпанахала вщент: до найтонших молекул, цеглин.
Посланцями з руйновища плентають вистиглі ружі,
Щоб за хвилю спочити на косах нових Магдалин…

Ся дорога для мене найважча, але не остання —
Повернуся пелюстям, цілунком кармінових уст,
Бо ще досі триває оце первородне вростання
Поцяткованих душ у тернину медвяних безумств.

Ми з тобою знайомі: нас вигнано вкупі із Саду,
Ми з тобою впивались на згарищі Трої вином,
І якщо я не поруч, то легко крокую позаду,
І у тебе не нині, то завтра вросту все одно…

© Ольга Романишин

Картина Christian Schloe