Істерика ON

Ми стали тими, з кого сміялись і тихо зневажали. Ми стали тими ж самими, ким обіцяли ніколи не ставати. Від нас тепер тхне втомою: шукаємо зручних крісел та адекватної їжі, бо розвалюємось на очах. І дорослі виховані люди починаємо істерити як маленькі діти, а все тому, що нам боляче. Втома проламує нам попереки та кидає каміння на плечі, і з таким вантажем довго йти не можемо.

Чи б знав хтось з нас, що ми будемо точно знати, Що саме нам потрібно, але свідомо відмовлятимемось від цього, бо вважатимемо, що заслабкі?

Приємно було в свої 18, коли ти не знаєш, “що там?”, “що далі” і єдине, що ти фіксуєш, це свої почуття та емоції. Ти прислуховуєшся до світу, і в ньому лунаєш ти сам: у навушниках, у людях, у подіях, у атмосфері. Ми знали, що ми хочемо – жити повільно: пити з красивих бокалів, мати гроші на зустрічі з друзями у пабах та кафе, мати гроші на покупки одягу, що забажаємо. Коли ми все ще отримали, вже не знаємо, що робити далі.

І все  – немає фокусу у істинах. Немає жаги до них. Запитайте: ми знаємо, як заробити гроші, як побудувати стосунки і що для цього треба, ми знаємо, чому краще з кимось аніж сам, ми знаємо, чому варто не забувати друзів, ми знаємо, чому краще тихе щастя ніж гучний пафос, ми знаємо, чому по-доброму краще ніж “та пішли ви всі”, ми знаємо, ми все знаємо…але

найчастіше про потребу жити разом, мені говорять до чортиків самотні та відлюдькуваті, про стосунки говорю я, котра боїться тепер того як вогню і тікає, про  друзів, ті люди які вже не телефонували “своїм” кілька місяців. Ми всі прекрасно знаємо чому? нащо? і як? Але ми не зробимо цього, ні, і навіть не будемо намагатись.

Бо цей світ кинув нам на плечі купу турбот та “проблем” і ми не встигли відсахнутись від них, не встигли скинути. І все що ми тепер робимо, це впадаємо в істерику, бо не знайшли зручної кафешки о 23 годині в суботу. Ми просто відкидаємо цей світ і починаємо його ненавидіти. Нам не вгодили, нам не знайшли. Люди і причини розмиваються, залишаєшся ти і цей світ. Ти як мала дитина і байдужий світ. І нам продовжують годувати морквяним пюре, а ми капризувати, але їсти.

І поки ми нарешті схаменемось і почнемо таки робити щось, нас напакують морквяним пюре (або ще чимось гірше) по самі печінки.

Автор С. К.