Романтика «Львівелектротрансу»

Немає на світі нічого солодшого, ніж завершення довгого робочого дня. Момент, коли ти виходиш із темного задушного офісу на світ Божий – безцінний. Проте, на жаль, щастя твоє триває недовго. Попереду – ВОНА – дорога додому, що пролягає через романтику львівського електротранспорту.

Спочатку все здається невинним. Ви стоїте на зупинці, сором’язливо уникаєте поглядів перехожих та намагаєтесь тримати дистанцію із пасажирами, які поступово все більше і більше скупчуються на зупинці. Здавалось би, нічого не передбачає біди. Проте тут з’являється ВІН – трамвай «Вісьмірка»! Ось тут і починається вся романтика весняного вечору. Як говорив мій товариш, «Вісьмірка» – унікальний львівський трамвай, у якому поручні не потрібні. Просто натовп із такою силою проштовхується усередину, немов спрагла бабця із Краківського у черзі за молоком! І все, падати тобі вже нікуди, адже у наступну секунду ти міцно притиснутий однією щокою до скла, а іншою – до товстої леді із химерним макіяжем.

Ця історія буде якраз про один із таких романтичних вечорів, коли надворі солодко пахнув бузок із Галицького базару, а на дорогах співали п’яні балади безпритульні. Саме у такий вечір я вже втисячний раз «влилась» у трамвайну вечірку. Я була готова до звичайної поїздки-ритуалу, який просто потрібно пережити на шляху до Сихова. Але ні. Той вечір запам’ятається мені надовго.

Коли я зайняла своє скромне місце, притиснувшись до поручня, то навіть через навушники, у яких так ненав’язливо поспівував соліст гурту Рамштайн, я могла почути цей душероздираючий крик. Це була та сама бабця, якій мала «соплячка» не хотіла поступитись місцем.

–  Жіночко, ви могли би просто попросити, аби я прибрала свою сумку. Зовсім не обов’язково було її скидати!

–  Ти, сопля мала, розсілася тут у той час, коли я маю надривати ноги! Як у тебе може настільки не бути совісті?! – не заспокоювалась невгамонна.

Весь вагон розділився на два ворожих табори. Хтось став на захист бідної дівчини, яка, немов підбите цуценя, була готова розплакатись. Інші ж – були готові пожертвувати голосовими зв’язками на захист бідної бабці років п’ятдесяти, розмір якої перевищував центнеру.

І доки пасажири були готові повикидати одне одного у вікно, бабця, яка ще хвилину тому не нехтувала такими виразами, як «гімно мале», «шмаркля» і «повія», мовчки дістала із кишені маленьку засмальцьовану книжечку. Так, все вірно, ви вгадали. Це була Біблія. Зупинившись на вже замацаних пальцями псалмах вона яро почала їх читати. І мені здалося, що кутики її губ припіднялись. Так виглядала перемога

Наталія Козак